Slide 1

Slide 2

Slide 3

Slide 3

Slide 3

Slide 3

Slide 3

Slide 3

Slide 3

Slide 3

Slide 3

Цю історію слухати без сліз неможливо. Навіть якщо ви ніколи не тримали вдома братів наших менших, та упродовж еволюції між людьми та чотирилапими встановився настільки міцний підсвідомий зв’язок, що собаки з’являються на світ хоч сліпими, але ментально налаштовані на приязнь до людини. А ще існує прислів’я, що дім без собаки чи кішки – дім без любові та радості.

Ця шокуюча історія розпочиналася 1 квітня того злополучного для нас 2022 року, коли до Андрія Голуба, на той час державного ветеринарного інспектора відділу прикордонного інспекційного контролю „Нові Яриловичі” міжнародного автомобільного пункту пропуску „Нові Яриловичі” Добрянської селищної громади Чернігівського району Чернігівської області, буквально увірвався Сергій Абакуменко. Сергій Іванович має громадянство білорусі, проте ще до війни приїхав доглядати хвору маму. Та так і залишився, бо повернення до сусідньої країни – квиток  в один кінець – назад би його не впустили. Так от, він ледь не волаючи сказав, що в міжнародному автомобільному пункті пропуску „Нові-Яриловичі” бачив зграю бездоглядних собак, вочевидь породистих.

Андрій Федорович, який 28 років працював там і нині працює у ранзі головного спеціаліста відділу прикордонного інспекційного контролю „Чернігів” Управління державного контролю на кордоні, відчув щось недобре і миттю кинувся до авто.

Відстань до кордону заледве складала 5 кілометрів, тож не минуло й півгодини між  останніми відвідинами пункту пропуску. Чоловіки вискочили і кинулися шукати собак. Проте жодного сліду чотирилапих не було, хоча судячи з кількості пустих кліток, їх було чимало. Тоді чоловіки кинулися до лісосмуги… І тут на них чекав справжній шок: троє собак породи французький бульдог від голоду уже… гризли четвертого… Не будемо деталізувати, але з бідолахи живцем зривали шматки м’яса…

Собак негайно відігнали і забрали з собою. Андрій Федорович зі знанням справи дедуктивно домальовує картину, що біженці зі сходу України (існує припущення, що це були цуценята із розплідника міста Маріуполь) дісталися кордону, але білоруські прикордонники „радо вітали” біженців, але відмовилися впускати собак. З нашого боку служба була розпущена, бо щодня очікували на агресію з боку сусідньої країни. Але біженці могли б принаймні повідомити людей у населеному пункті, щоб ті забрали собак… А з іншого боку, якби в білоруських прикордонників хоч у одного було серце, вони б не довели собак до голодної смерті…

І це були перші сльози – гіркі й пекучі, сльози відчаю і розчарування, хоча після Бучі й Ірпеня, Ягідного і Маріуполя межі граничного насилля значно посунулися у бік нищівної деградації наших північно-східних сусідів….

…Коли чоловіки позбирали чотирьох бідолах у лісосмузі, почали гукати далі і з лісу вибігло ще четверо. Забравши цих, вони повернулися до пункту пропуску. І там, на превеликий подив, до авто збіглися ще кільканадцять цуценят французького бульдога… Вони ставали на задні лапки, а передні тягнули до людей, і скавуліли так, що серце рвалося на шматки…

– Це були цуценята французького бульдога різного забарвлення, голів 14-15, і серед них був один американський пітбультер’єр, – каже Андрій Федорович. – Ми забрали ще двох, більше не мали можливості. Потім обдзвонили своїх знайомих та друзів, які й позабирали цих песиків. І наскільки мені відомо, нині всі тварини живі й здорові. Також мені відомо, що ще до нас декілька собак забрали інші добрі люди, доля яких мені не відома, але сподіваюсь, з ними теж все гаразд.

На щастя, ця історія має „хеппі енд”. Коли Андрій Голуб звернувся до місцевих жителів, ті одразу ж розібрали собак. А після повідомлення керівництву Північного міжрегіонального Головного управління Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів на державному кордоні, тамтешня профспілкова організація доставила  спеціальний корм для собак, адже ми ледь не упустили чи не найголовнішу деталь цієї історії… У крамницях  Нових Яриловичів ще не було жодних продуктів. Люди самі недоїдали, а собакам не дали загинути!

А це вже інші сльози – сльози радості. Сльози гордості за українців, за митників, які поділилися останнім шматком з чотирилапими друзями. Щоправда, на жаль, нічого не минає безслідно: сьогодні породисті собаки французького бульдога, які повинні отримувати особливий раціон, їдять усе, чим годують господарі, включно усі види каші. А от м’ясо великими шматками, та ще й з кісточками, краще не давати. Бо собаки їх поглинають, навіть не пережовуючи. Так, на жаль, злі люди змінили „ментальну пам’ять” добрих собак…

Сьогодні у родині Андрія Голуба проживає французький бульдог на ім’я Боб. Чоловік – затятий мисливець, навіть й гадки не мав, що заведе когось, крім мисливської породи. Але без Боба у хаті вже немає радості. Адже Бог уміє винагороджувати Свої Творіння за любов один до одного. Бо він і є – Любов!

Північне міжрегіональне головне управління Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів на державному кордоні від імені усіх цивілізованих людей висловлює щиру сердечну вдячність усім рятівникам – Андрію Голубу та його родині (особливо дружині – Світлані Голуб), Сергію Абакуменку, односельцям та жителям навколишніх населених пунктів, які поділилися останнім з „братами нашими меншими”. Також висловлюємо слова подяки профспілковій організації Північного міжрегіонального головного управління Держпродспоживслужби на державному кордоні, Київській обласній профспілці працівників агропром­ислового комплексу Професійної спілки працівників агропромислового комплексу України, зооволонтерці з м. Корюківка Чернігівської області Ірині Тітенко за допомогу з кормами, на той час то було дуже важливо.

Тож Перемога неодмінно буде за нами! СЛАВА УКРАЇНІ!

#собаки

#біда

#людяність