Slide 1

Для кожної людини є дві важливі події в житті: перша, радісна, – це народження, друга, сумна, – смерть. Проміжок між цими подіями – це є земне життя, найвища цінність для нас. Прожити його можна один тільки раз і, на жаль, його не можна змінити через певні обставини або прожити двічі. Яке б не було життя – довге чи коротке, радісне чи сумне, солодке чи гірке, але у кожного воно своє. На превеликий жаль, ми замислюємося про цінність людини лише тоді, коли вона відходить у вічність, покидаючи цей світ.

Дана розповідь присвячується моєму Другу, Колезі Олександру Михайловичу Коваленку. Я був його керівником, з ним мені довелося працювати пліч-о-пліч останні 15 років, найпрекрасніших років нашого життя, тому хочу  донести його рідним, колегам, друзям та всім людям, хто його знав, яким він був у житті. На  жаль, ми Олександра втратили. Розділяю це горе з рідними, друзями, колегами і не можу змиритися з цим, бо для мене воно болітиме вічно. З великою смутою і болем у серці я пишу ці рядки, усвідомлюючи, що Олександр покинув земне життя. Розумію, що більше ніколи його не побачу, не поговорю з ним, не пораджусь, він ніколи не назве мене «шефом», як завжди називав, не скаже «Іванович, все зробимо» та що «все буде у нас добре», не розвеселить нас, як він це вмів, що я вже ніколи не побачу його посмішки.

Доля звела мене з Сашею в селі Путивськ Новгород-Сіверського району на спільній роботі, пов’язаній з нашою професією. Це був 2007 рік. Дуже гарний, ввічливий, високий підтягнений красунчик, професіонал своєї справи (до цього я його не знав), він мені одразу сподобався, як кажуть, запав у душу.  На той момент виникла думка та й серце підказувало, що ця людина повністю відповідає всім критеріям, щоб працювати у нашій службі. Цю думку я тримав в секреті, і моє бажання запросити Олександра працювати у нас тільки посилювалось, але для цього потрібен був час через певні обставини, його згода та згода керівництва. І ось на початку 2008 року той момент настав, коли я разом з нашим колегою Коваленком Миколою Михайловичем  завів розмову за Сашу, говорив  про те, що хотів би його бачити  та дізнатися, як він, де зараз, чим займається. Микола Михайлович мені сказав, що іноді він бачить його, що у нього все нормально, що працює  Саша за фахом і проживає там, де раніше, що у нього нещодавно народилася ще одна донечка. За моїм проханням Микола Михайлович все передав і незабаром Олександр Михайлович прийняв пропозицію перейти на роботу до нас, проявивши свою рішучість та бажання щось міняти в своєму житті. Тому 04 березня 2008 року  Олександр Михайлович Коваленко був прийнятий на роботу в Південно-Західну регіональну службу державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду на державному кордоні та транспорті.

З перших днів ми всі дуже полюбили Сашу за людяність, щирість, його душа була відкрита для всіх нас. Незважаючи на молодий вік, для нас він був вчителем та наставником, йшов на допомогу за першим покликом, завжди радісний, з посмішкою на обличчі, шуткував та підбадьорював, і це додавало нам сил. Саша був душею нашого колективу, нашої всієї компанії, з ним було завжди весело: було б це виконання роботи чи святкування якоїсь події. Він завжди казав правду в очі, швидко розмовляв, так само виконував будь-яку роботу, професіонально та оперативно. Це була людина з високими моральними принципами та честю. Він дуже любив життя, був порядним сім’янином, люблячим чоловіком та турботливим батьком. Постійно піклувався про своєю родину, близьких та рідних. Понад усе любив своїх донечок, дбав про них, щоб вони були гарненько одягнені, щоб у них все було, чого вони бажали, збирав їх до школи, пишався ними,  показував нам  фотографії, говорив: «Погляньте, які вони в мене красунечки!». Я казав: «Сашо, твої донечки – це ти: вони як дві краплі води схожі на тебе». Від цих слів він просто розквітав, адже для нього це було найбільшим щастям, діти для нього це було святе.

Сашу знали всі: від мала до велика, всі його поважали та любили, як людину та висококваліфікованого професіонала. За своє життя він побував майже в кожній хаті нашого району, незважаючи на те, чи було йому важко чи легко, ніколи не жалівся, відкладав особисті справи і завжди допомагав людям у біді. Я був впевнений  у ньому і знав, що це людина, на яку можна було покластись у будь-якій життєвій ситуації. Він був порядним і сміливим, міг поставити кожного на  своє місце, захистити своїх рідних, близьких людей та друзів від будь-якого кривдника, якщо треба навіть фізично. Втративши його, я свідомо розумію, що це була унікальна людина і його ніхто і ніколи не замінить. Це був наш Саша, зі своїм характером, принципами та поглядами на життя.

Він любив саджати кімнатні квіти, напевно, вони його теж любили, бо кожна квіточка, посаджена його руками, приживалася та радувала всіх нас. У нашому офісі є китайська троянда, вона з 1996 року, тому зараз їй 26 років. Коли Саша прийшов на роботу, я привіз її з дому і ми її разом пересадили. Зараз вона сягає 3,5 метра заввишки  та прикрашає наш кабінет протягом 15 років.  Вона би росла і вище, та вже вперлася в стелю.  Ця квітка нагадує велике дерево-красень, таких у нас рідко зустрінеш. Кожного літа вона у нас цвіте, милуючи око розкішними квітами. Це ще одна тепла згадка про Сашу.

На фото нижче це саме та троянда:

Slide 1

Один мудрий філософ сказав: «Людина, яка живе для себе і бачить в цьому тільки свою користь, ніколи не буде щасливою; хочеш жити для себе – живи для інших». За таким принципом жив і Саша, це було його життєве кредо. Він завжди підтримував своїх рідних, близьких, постійно навідував своїх батьків. Одного разу я був свідком, коли до нас на роботу зайшов один парубок. Як з’ясувалось, це був його рідний племінник. Сім’я цього хлопчика була в скрутному становищі, тому Саша підтримував його, можна сказати в той момент замінив йому батька, був його другом і не дав цій дитині зламатись, докладав зусиль, щоб він ставав на ноги і був достойною частиною суспільства. Я розумію, як у цей момент необхідна людині підтримка,  адже іноді навіть порада може врятувати життя. Все це заслуговує на велику повагу до Олександра, підкреслює його доброту та людяність.

Коли прийшло велике горе в нашу державу, розпочалася війна, він не сидів склавши руки, з перших днів допомагав  людям, щоб у них був хліб, продукти харчування і все необхідне для життя, а згодом змінив свій фах, ставши військовим та взявши до рук зброю. Саша боронив свою землю від ворога, заплативши найдорожчим – власним життям заради нашого спокійного життя, незалежності нашої країни, щасливого майбутнього своїх дітей та всіх нас. Він мені сказав, що йде в Збройні Сили України, що повинен це зробити, бо вважає це своїм святим обов’язком. Його слова «Що розкажу своїм онукам, якщо не піду, що їхній дід ховався за чужими спинами» мене торкали за душу, а після його загибелі я не міг їх сказати без сліз. Існує такий вислів «віддати життя», але ніхто не хоче помирати. Олександр був готовий віддати своє життя за всіх нас, за наше майбутнє. Його слова були такими: «Якщо я загину, то відспівайте мене в нашій Українській православній церкві Київського патріархату. Я не хочу, щоб мене відспівували московські попи».

Зробити інакше йому не дозволяла його совість, і переконати його теж ніхто не міг, бо це був його свідомий вибір – йти на війну, бити і гнати ворога з нашої землі. Олександр загинув як справжній Герой на полі бою зі зброєю в руках, а для справжнього воїна – це велика честь. Кажуть, що воїн, який боронив свою державу та землю, коли гине, то одразу потрапляє в рай. Тож відтепер його душа додалась до небесного війська, і він з небес буде дивитись за всіма нами, оберігати та охороняти нас.

Життя його було коротким, але  яскравим. Він дуже його любив, мав плани на майбутнє, але брудна ворожа рука забрала його від нас, а міг  ще багато зробити добра для своєї родини та людей, врятувати багато життів своїм побратимам, надаючи першу медичну допомогу при пораненнях. Я не раз казав, що ця людина була універсальна, дуже талановита,  і якби була необхідність, то Саша міг  би бути навіть медичним хірургом, адже для цього в нього були всі здібності.

Останній раз я  бачив Олександра 5 квітня 2023 року, коли він приїздив додому у коротку відпустку з війни, щоб побути з рідними. Ми проводжали його з м. Шостки на потяг до Києва, далі дорога була на Схід, де йшли активні бойові дії.  По дорозі  він, як завжди, шуткував і ніщо не передвіщало біду. Свій день народження (17 квітня) йому прийшлось провести на нульовій позиції. Востаннє я спілкувався з ним 25 квітня 2023 року, бо до нього збиралися наші колеги зі Служби,  тож треба було з’ясувати деталі зустрічі. Останні слова його були такі: «Та ми й не побачимось: я на позиціях». 1 травня, в понеділок, прибувши на роботу, я почув сумну звістку про те, що 28 квітня 2023 року Олександр загинув. У це неможливо було повірити, але то була страшна правда.

Молодший лейтенант Коваленко Олександр Михайлович,  командир 1-го стрілецького взводу 2-ї стрілецької роти, в/ч А 4066 з позивним «Сівер» загинув на Луганщині, біля населеного пункту Білогорівка Сєвєродонецького району. Він вибрав одну з найтяжчих військових професій. Йому залишиться навіки 44.

Я до десятого коліна проклинаю всіх причетних, хто винен в його смерті,  всіх їхніх родичів, близьких, їхніх дітей і навіть тих, які ще не народилися, будьте прокляті і горіть у пеклі.

Slide 1

На превеликий жаль, нашим колегам з Управління, які побували на Сході, не довелося зустрітися з Сашею  та передати йому гостинці, вони тільки підписали міни як подарунок для орків за його смерть. «Подарунок» був відправлений в місця їх дислокації як вітання від Кобзона,  тож нехай будуть задоволені: «Око за око, смерть за смерть».

3 травня 2023 року у м. Новгород-Сіверський відбулася церемонія прощання з загиблим Олександром. Провести в останню путь та віддати свою шану загиблому воїну прийшло дуже багато людей, такої кількості я ще не бачив. Цей день та наступний 4 травня, коли було поховання в с. Дігтярівка, для всіх нас були дуже важкими.  Мені запам’ятався в той день момент, коли над перехрестям по вул. Шевченка біля молочного магазину (на кругу) похоронна колона зупинилася, на небі з’явився ореол, коло, яке довго світилося різними кольорами. Може, це був якийсь Божий знак. Цей момент багато хто фотографував на телефони. Кажуть, що в народі існує таке повір’я: коли з’являється такий знак, це означає, що зло на землі буде покарано. Будемо вірити в те, що Добро завжди перемагає зло, і прийде той день, коли настане Велика Перемога над ворогом і наша земля очиститься від мерзоти, яка прийшла знищити нашу націю.

Війна в нашій країні забирає найкращих, зовсім молодих  хлопців та дівчат, які ціною власного життя виборюють її незалежність, захищаючи рідну землю та свій народ від рашисько-фашиської навали. Одним із найкращих був наш Олександр. Він мав плани на майбутнє, хотів повернутися додому з Великою Перемогою, вклонитися своїм батькам, обійняти кохану дружину та своїх рідненьких донечок-красунь, які дуже любили та поважали свого татка, дочекатись онуків та радіти життю. Але … не судилося.

Похований Олександр 4 травня 2023 року в селі Дігтярівка, Новгород-Сіверського району, Чернігівської області, там, де він жив. Відспіваний в Українській православній церкві Покрови Пресвятої Богородиці,  яка знаходиться в тому ж селі, де колись в 1708 році молився Гетьман України Іван Мазепа перед вступом у військово-політичний альянс зі Шведським королем Карлом ХІІ, спрямованим на боротьбу з московським царем петром І з метою створення незалежної української держави. (Церква на даний час напівзруйнована за часи Великої Вітчизняної війни, а в основному за часів радянської влади).

13 жовтня 2023 року в с. Дігтярівка на честь загиблого Героя був встановлений пам’ятний знак – меморіальна дошка. Віддати данину поваги та вклонитися перед світлою пам’яттю загиблого воїна Олександра Коваленка прийшли рідні, друзі, колеги по роботі, односельці та всі, хто його знав. Він ніколи більше не пройде вулицями свого села, не зустрінеться зі своїми колегами, друзями, не потисне їм руку, не обійме своїх рідних і не посадить на коліна своїх онуків. Він тільки з меморіальної дошки буде зустрічати та проводжати всіх нас та буде нашим янголом–охоронцем.

Slide 1

Slide 1

День відкриття меморіальної дошки загиблому Герою нагадав всім нам ще раз, що продовжується жорстока війна з ворогом, що кожного дня гинуть наші хлопці та дівчата, що руйнуються наші домівки, знищуються міста та села, що кожного дня приходить горе в наші сім’ї.  Воїни, які боронять нашу державу, є надійним щитом,  їм  зараз дуже-дуже тяжко і цей щит може впасти в будь-який момент. І як тільки цей щит впаде, то пощади не буде нікому,  адже ця московито-звіряча орда прийде і знищить всіх нас, як вирізали у 1708 році у Батурині всіх жінок, літніх людей, дітей,  і навіть тих, котрі були в колисці. Тому кожен із нас повинен замислитись над тим, що  ж я зробив для того, щоб наблизити нашу Перемогу. Військовим вкрай необхідна постійна і ще раз постійна допомога, тож не забуваймо про це. Загиблі Герої нам не пробачать, якщо ми втратимо свою державу і нашу незалежність.

Дякую рідним Олександра, керівництву Північного МГУ, колегам, односельцям та всім небайдужим людям, хто долучився до збору коштів на відкриття меморіальної дошки. Весь колектив Північного міжрегіонального управління Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів на державному кордоні, колектив відділу прикордонного інспекційного контролю «Сіверський» низько вклоняється перед рідними загиблого воїна-героя та розділяє глибоку скорботу. Саша назавжди залишиться  у нашій пам’яті. Нехай його добрі справи на землі та світла пам’ять  про нього будуть сильніші за смерть. Царство небесне і вічний спокій. Відпочивай, друже, з миром.

У рідних прошу пробачення, що ми не змогли вберегти нашого Олександра Михайловича. Витримки нам всім та терпіння на шляху до ПЕРЕМОГИ. Знайте і пам’ятайте: це був ГЕРОЙ!

Герої не вмирають – вони живуть вічно! Слава Герою! Слава Україні!

Начальник відділу прикордонного інспекційного контролю «Сіверський» Віктор Шарій